Полная новость
Книга 3 (Пригубити б той рай...)
У злитті поколінь – гармонія люду
(післямова)
«Чи легко бути тим поетом,
Що образ Божий пише словом?
В. Бреурош
Що образ Божий пише словом?
В. Бреурош
Прочитавши один з рукописів цієї книги незнайомого мені автора з Новомиргорода – В. Бреуроша «Пригубити б той рай…», я однозначно відповіла на його риторичне запитання: не легко.
Не вперше в житті я читала духовну поезію. Знайома з тим, що сьогодні пишуть земляки: Г. і С. Шпудейки та Л. Семенець, А. Чечель з Кіровограда, В. Коваленко зі Світловодська; А. Штанько та Н. Гончарова з Олександрії, О. Буянова зі Знам’янки. Але вірші В. Бреуроша вирізняються із раніше читаного тим, що вони – фанатично пристрасні, темпераментні, оптимістичні, незважаючи на те, що часом автор «мінорить».
Як дилетант у сфері релігії, а отже й духовної поезії, я лише процитую оцінку її, яку дав голова Новомиргородського літоб’єднання «Вись», поет і перекладач М. Суржок у передмові до першої збірки віршів В. Бреуроша «На крилатій зорі»:
«Духовна поезія, що займає найбільшу частину збірки (як і в цій книзі – А. К.) сягає давніх часів нашої літератури, починаючи від Касіяна Соковича, Павла Беринди, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, а нашими днями – Павла Тичини…» М. Суржок наголошує, що духовна поезія у В.Бреуроша сильніша за громадянську. (На жаль, зразків інтимної лірики, в якій сильний М. Левандовський, у В. Бреуроша поки що нема). Як сам він пояснює свою творчість (у тій же книзі «На крилатій зорі»): «Я пишу на духовну тематику, бо люблю Господа; про Україну, бо Господь любить Україну… бачу волю і руку Божу, підвалини Божого Духа, Його промисел. Все інше – умовне і менш важливе».
У передмові до цієї книги В. Бреурош так само лаконічно оцінює сенс буття людини, а отже й творчості, як однієї із форм її діяльності.
Вперше влітку 2010 р. розповів мені про В. Бреуроша і показав дві його книги «На крилатій зорі» (вірші) та «Христос і Антихрист» (філософська публіцистика) кіровоградський поет (поки що мало кому відомий), член творчого клубу «Євшан» М. Левандовський, головний диктор обласного радіо «Скіфія-центр». «Золотий голос» Кіровоградщини, заслужений працівник культури України, якого доля випадково звела з В. Бреурошем, «запідозрив» у цьому якусь дивну закономірність і він був правий. Познайомившись із першою збіркою В. Бреуроша, я в новинах розповіла про неї по радіо, а М. Левандовський – у радіопередачі «Вечірні розмови» озвучив патріотичні вірші В. Бреуроша. А далі події розвивались непередбачено. Я, не знаючи цього автора, згодилась редагувати вже цю – спільну книгу віршів представників двох поколінь (В. Бреурош – родом із 60-х, М. Левандовський – родом із 30-х), власне довірившись поетичному смаку М. Левандовського і його вмінню розбиратися в людях. Здається, ми не помилились. І почались нові знайомства, в результаті яких виникла «команда», яка й створила цю книгу. Я стала не лише редактором і коректором, а й «менеджером»: познайомила авторів з Кіровоградським видавництвом «Код» і його директором В.Лисенком. Він – єдиний серед наших поліграфістів – теж поет, тобто, особлива людина, якій не байдуже, що видавати за гроші, а важливо робити головне: формувати талановиту автуру, без якої жодне видавництво довго не проживе. Містком для запоруки успішної співпраці став обмін книгами і автографами. Далі – знайомство із самодіяльною кіровоградською художницею, членом творчих об’єднань «Євшан» та «Єлисаветградський узвіз» І. Шестаковою, її творчістю та її матері – Н. Яцків, випускниці Варшавського художнього училища. Це вона майже водночас з народженням В. Бреуроша створила, як виявилось, саме для цієї книги пейзаж його рідної малої батьківщини – Маловисківщини, який ви бачите на обкладинці.
До речі, рідкісний випадок це «злиття», яке константував у назві книги молодший співавтор. Адже звичні ми тільки до протилежного поняття – конфлікт поколінь. Ось нещодавно знайшла тому підтвердження у вірші Андрія Дементьєва:
У програмному вірші «Злиття поколінь», який і дав спільну назву книзі, В. Бреурош розставляє поетичні акценти у своїх думах, мріях, надіях, одухотворених вірою в Бога:
Вдумливий читач лише пробігшись очима по «змісту» зрозуміє, про які непересічні суспільні цінності й скарби та про які людські пороки пише поет В. Бреурош: «Шануймо добро», «Люблю я неньку Україну», «Віддам найкраще», «Заклик до тверезості», «Лицемірити не стану», «Сила свободи»», «Та мати…», «Покаймося», «Пісня для нефальшивих людей».
Нерідко серед цих понять і виникають конфлікти поколінь. Але протилежне «рішення» молодшого автора і бачення ним єдності у творчості поколінь, між якими - три десятиліття (1931, 1968 – роки народження співавторів), що вмістили дуже насичений період історії розвитку СРСР: сталінські репресії, Велика Вітчизняна війна, відбудова, сталінізм, хрущовська відлига, брежнєвський тоталітаризм. М. Левандовський страждав як колишній «ворог народу» і син «ворога народу». А В. Бреурош в цей час вчив під піонерсько-комсомольський антураж «Моральний кодекс будівника комунізму». Але обидва – вірні сини України, гуманісти, патріоти, високодуховні особистості, чиї творчі стежки перетнулися в другому десятилітті утвердження незалежності України.
…У моїй 17-річній книговидавничій практиці – це перший щасливий випадок, дяка Богові і тим, чия творчість злилась в оцю ріку поезії. З окремих струмків – сповідей, оповідей, патріотичної, ліричної, іронічної поезії створилася ця річка, з якої читач, вірю, нап’ється, як з чистого степового джерела, добра, чистоти, краси, наснаги.
Що спільного між двома авторами? Спробую означити просто як читач, а не як критик.
Цитую В. Бреуроша, чия біблійна поезія, мабуть, космополітична, а от світська (1 розділ) – глибоко національна. Бо бачить він, що українська душа – «мов лице усміхнених зірок»; «Навіть у годину лихоліття, українці мовою квітчались, вишивали піснею рушник», любили й люблять «пісню-степовицю».
Підтвердження цьому знаходимо і в українських віршах М. Левандовського. Зверніть лише увагу на заголовки: «Моїй Україні» , «Селам України», «Наша мова – колискова», «Нам мама казала» - як стане зрозумілим животворящий національний дух цієї поезії. Цікава своїм пейзажним ліризмом, мисливським лукавством, поклонінням перед жіноцтвом і братами нашими меншими, іронією і сарказмом у бік графоманства, козацьким добродушним братством і українська і російська поезія М. Левандовського, а ще - досвідом і мудрістю.
У кожного зі співавторів – своя цікава образність та інші художні засоби творення поетичного світобачення. У В. Бреуроша радіємо таким знахідкам, як: «весна квітневим ансамблем співає»; «річка сонно позіха»; «ніч стрічає ранок чемно»; «сонця промінь був гірким». А ось автопортрет: «дитя було таке кволеньке, як у морози первоцвіт». Ідея і мета поезії обох: і людським словом, і «словом Божим зігріваю, як батько душу молоду»; неологізми: «прагматизму лати»; «рідношкола» - все це свідчить, що є у В. Бреуроша творчий потенціал, яким він в силу недосвідченості ще користується більш підсвідомо, інтуїтивно. Ось як у вірші про дитячу подорож по Новомиргородщині майбутнього кобзаря. «Притисти б літо до грудей!» - такий свіжий зразок образного мислення вкладає автор у серденько хлоп’яти, майбутнього великого поета. Це – ознака того, що поезія В. Бреуроша може ставати все більш драматичною, бо автор уміє перевтілюватися в своїх героїв, як і в «Легенді про джерело на Панських горах» та інших віршах.
У М. Левандовського більшість поезій створені від першої особи, вони глибоко ліричні і в той же час в них теж присутній глибокий драматизм. Підтвердила це його добірка віршів у колективному альманасі «Десять лет под «Парусом».
Обом авторам властиве й іронічно-сатиричне бачення світу, аж до спроб байкарства (у В. Бреуроша – «Байка про комаху», а у М. Левандовського – посвята «А. К. на честь ювілейної дати», «Советы, так сказать, поэтам, О том и, так сказать, об этом».)
Обидва яскраво демонструють не лише любов до малих батьківщин, а й до великої – України, в обох відчувається музичність, пісенність рядків, тому композитори-земляки вже й створили пісні на окремі вірші.
Обидва гостро відчувають красу і велич та національний колорит природи, тому пейзажна лірика вдається обом, поєднуючись із внутрішніми переживаннями людини, яка в своєму поетичному мікросвіті дбає і про «макросвіт», творить «для загального добра», як заповідали класики. Мотиви, ідеї, інтонації, - думи багатьох класиків, особливо давньої словесної полемічної поезії, органічно вплітаються у творчість обох поетів.
У В. Бреуроша про це читаємо одкровення: «Мої думи, летіть же по світу, западайте словами у душі» або «вінок слави людського суспільства, кривдить хто тебе в нашій землі?».
Обидва поети вірять в те, що (цитую з В. Б.): «після темряви світлою буде дорога». (Скільки поетів, як і ці двоє, вірили і вірять у світло в кінці тунелю – а як же інакше жити?) Чистота, свята наївність, дитинність помислів – свіжа у обох співавторів: і в 40-річного, і в 80-річного.
Читаючи книгу «Злиття поколінь», вірю в її історизм і правду сьогодення; що паралельно «серця до вирію летіли» не лише у обох поетів, а й у цей сердечний час читання «відлетіли» у вирій і ми – читачі.
Хай же й вам, творці, буде тепло серед читачів, затишно, як вдома, хай гріє вас Боже натхнення і наше визнання.
Не вперше в житті я читала духовну поезію. Знайома з тим, що сьогодні пишуть земляки: Г. і С. Шпудейки та Л. Семенець, А. Чечель з Кіровограда, В. Коваленко зі Світловодська; А. Штанько та Н. Гончарова з Олександрії, О. Буянова зі Знам’янки. Але вірші В. Бреуроша вирізняються із раніше читаного тим, що вони – фанатично пристрасні, темпераментні, оптимістичні, незважаючи на те, що часом автор «мінорить».
Як дилетант у сфері релігії, а отже й духовної поезії, я лише процитую оцінку її, яку дав голова Новомиргородського літоб’єднання «Вись», поет і перекладач М. Суржок у передмові до першої збірки віршів В. Бреуроша «На крилатій зорі»:
«Духовна поезія, що займає найбільшу частину збірки (як і в цій книзі – А. К.) сягає давніх часів нашої літератури, починаючи від Касіяна Соковича, Павла Беринди, Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди, а нашими днями – Павла Тичини…» М. Суржок наголошує, що духовна поезія у В.Бреуроша сильніша за громадянську. (На жаль, зразків інтимної лірики, в якій сильний М. Левандовський, у В. Бреуроша поки що нема). Як сам він пояснює свою творчість (у тій же книзі «На крилатій зорі»): «Я пишу на духовну тематику, бо люблю Господа; про Україну, бо Господь любить Україну… бачу волю і руку Божу, підвалини Божого Духа, Його промисел. Все інше – умовне і менш важливе».
У передмові до цієї книги В. Бреурош так само лаконічно оцінює сенс буття людини, а отже й творчості, як однієї із форм її діяльності.
Вперше влітку 2010 р. розповів мені про В. Бреуроша і показав дві його книги «На крилатій зорі» (вірші) та «Христос і Антихрист» (філософська публіцистика) кіровоградський поет (поки що мало кому відомий), член творчого клубу «Євшан» М. Левандовський, головний диктор обласного радіо «Скіфія-центр». «Золотий голос» Кіровоградщини, заслужений працівник культури України, якого доля випадково звела з В. Бреурошем, «запідозрив» у цьому якусь дивну закономірність і він був правий. Познайомившись із першою збіркою В. Бреуроша, я в новинах розповіла про неї по радіо, а М. Левандовський – у радіопередачі «Вечірні розмови» озвучив патріотичні вірші В. Бреуроша. А далі події розвивались непередбачено. Я, не знаючи цього автора, згодилась редагувати вже цю – спільну книгу віршів представників двох поколінь (В. Бреурош – родом із 60-х, М. Левандовський – родом із 30-х), власне довірившись поетичному смаку М. Левандовського і його вмінню розбиратися в людях. Здається, ми не помилились. І почались нові знайомства, в результаті яких виникла «команда», яка й створила цю книгу. Я стала не лише редактором і коректором, а й «менеджером»: познайомила авторів з Кіровоградським видавництвом «Код» і його директором В.Лисенком. Він – єдиний серед наших поліграфістів – теж поет, тобто, особлива людина, якій не байдуже, що видавати за гроші, а важливо робити головне: формувати талановиту автуру, без якої жодне видавництво довго не проживе. Містком для запоруки успішної співпраці став обмін книгами і автографами. Далі – знайомство із самодіяльною кіровоградською художницею, членом творчих об’єднань «Євшан» та «Єлисаветградський узвіз» І. Шестаковою, її творчістю та її матері – Н. Яцків, випускниці Варшавського художнього училища. Це вона майже водночас з народженням В. Бреуроша створила, як виявилось, саме для цієї книги пейзаж його рідної малої батьківщини – Маловисківщини, який ви бачите на обкладинці.
До речі, рідкісний випадок це «злиття», яке константував у назві книги молодший співавтор. Адже звичні ми тільки до протилежного поняття – конфлікт поколінь. Ось нещодавно знайшла тому підтвердження у вірші Андрія Дементьєва:
Эта вечная тема –
Конфликт поколений.
И когда нас не будет –
Продолжится спор.
Это было до нас,
Это будет со всеми.
Ведь былое – грядущему
Вечный укор.
Конфликт поколений.
И когда нас не будет –
Продолжится спор.
Это было до нас,
Это будет со всеми.
Ведь былое – грядущему
Вечный укор.
У програмному вірші «Злиття поколінь», який і дав спільну назву книзі, В. Бреурош розставляє поетичні акценти у своїх думах, мріях, надіях, одухотворених вірою в Бога:
Там, де слово явилось і мовить до батька і сина,
життєдайною правдою гріє їх душі прості –
там єднаються досвід батьківський і юності сила,
щоб відкрити тим словом суспільству часи золоті.
життєдайною правдою гріє їх душі прості –
там єднаються досвід батьківський і юності сила,
щоб відкрити тим словом суспільству часи золоті.
Вдумливий читач лише пробігшись очима по «змісту» зрозуміє, про які непересічні суспільні цінності й скарби та про які людські пороки пише поет В. Бреурош: «Шануймо добро», «Люблю я неньку Україну», «Віддам найкраще», «Заклик до тверезості», «Лицемірити не стану», «Сила свободи»», «Та мати…», «Покаймося», «Пісня для нефальшивих людей».
Нерідко серед цих понять і виникають конфлікти поколінь. Але протилежне «рішення» молодшого автора і бачення ним єдності у творчості поколінь, між якими - три десятиліття (1931, 1968 – роки народження співавторів), що вмістили дуже насичений період історії розвитку СРСР: сталінські репресії, Велика Вітчизняна війна, відбудова, сталінізм, хрущовська відлига, брежнєвський тоталітаризм. М. Левандовський страждав як колишній «ворог народу» і син «ворога народу». А В. Бреурош в цей час вчив під піонерсько-комсомольський антураж «Моральний кодекс будівника комунізму». Але обидва – вірні сини України, гуманісти, патріоти, високодуховні особистості, чиї творчі стежки перетнулися в другому десятилітті утвердження незалежності України.
…У моїй 17-річній книговидавничій практиці – це перший щасливий випадок, дяка Богові і тим, чия творчість злилась в оцю ріку поезії. З окремих струмків – сповідей, оповідей, патріотичної, ліричної, іронічної поезії створилася ця річка, з якої читач, вірю, нап’ється, як з чистого степового джерела, добра, чистоти, краси, наснаги.
Що спільного між двома авторами? Спробую означити просто як читач, а не як критик.
Цитую В. Бреуроша, чия біблійна поезія, мабуть, космополітична, а от світська (1 розділ) – глибоко національна. Бо бачить він, що українська душа – «мов лице усміхнених зірок»; «Навіть у годину лихоліття, українці мовою квітчались, вишивали піснею рушник», любили й люблять «пісню-степовицю».
Підтвердження цьому знаходимо і в українських віршах М. Левандовського. Зверніть лише увагу на заголовки: «Моїй Україні» , «Селам України», «Наша мова – колискова», «Нам мама казала» - як стане зрозумілим животворящий національний дух цієї поезії. Цікава своїм пейзажним ліризмом, мисливським лукавством, поклонінням перед жіноцтвом і братами нашими меншими, іронією і сарказмом у бік графоманства, козацьким добродушним братством і українська і російська поезія М. Левандовського, а ще - досвідом і мудрістю.
У кожного зі співавторів – своя цікава образність та інші художні засоби творення поетичного світобачення. У В. Бреуроша радіємо таким знахідкам, як: «весна квітневим ансамблем співає»; «річка сонно позіха»; «ніч стрічає ранок чемно»; «сонця промінь був гірким». А ось автопортрет: «дитя було таке кволеньке, як у морози первоцвіт». Ідея і мета поезії обох: і людським словом, і «словом Божим зігріваю, як батько душу молоду»; неологізми: «прагматизму лати»; «рідношкола» - все це свідчить, що є у В. Бреуроша творчий потенціал, яким він в силу недосвідченості ще користується більш підсвідомо, інтуїтивно. Ось як у вірші про дитячу подорож по Новомиргородщині майбутнього кобзаря. «Притисти б літо до грудей!» - такий свіжий зразок образного мислення вкладає автор у серденько хлоп’яти, майбутнього великого поета. Це – ознака того, що поезія В. Бреуроша може ставати все більш драматичною, бо автор уміє перевтілюватися в своїх героїв, як і в «Легенді про джерело на Панських горах» та інших віршах.
У М. Левандовського більшість поезій створені від першої особи, вони глибоко ліричні і в той же час в них теж присутній глибокий драматизм. Підтвердила це його добірка віршів у колективному альманасі «Десять лет под «Парусом».
Обом авторам властиве й іронічно-сатиричне бачення світу, аж до спроб байкарства (у В. Бреуроша – «Байка про комаху», а у М. Левандовського – посвята «А. К. на честь ювілейної дати», «Советы, так сказать, поэтам, О том и, так сказать, об этом».)
Обидва яскраво демонструють не лише любов до малих батьківщин, а й до великої – України, в обох відчувається музичність, пісенність рядків, тому композитори-земляки вже й створили пісні на окремі вірші.
Обидва гостро відчувають красу і велич та національний колорит природи, тому пейзажна лірика вдається обом, поєднуючись із внутрішніми переживаннями людини, яка в своєму поетичному мікросвіті дбає і про «макросвіт», творить «для загального добра», як заповідали класики. Мотиви, ідеї, інтонації, - думи багатьох класиків, особливо давньої словесної полемічної поезії, органічно вплітаються у творчість обох поетів.
У В. Бреуроша про це читаємо одкровення: «Мої думи, летіть же по світу, западайте словами у душі» або «вінок слави людського суспільства, кривдить хто тебе в нашій землі?».
Обидва поети вірять в те, що (цитую з В. Б.): «після темряви світлою буде дорога». (Скільки поетів, як і ці двоє, вірили і вірять у світло в кінці тунелю – а як же інакше жити?) Чистота, свята наївність, дитинність помислів – свіжа у обох співавторів: і в 40-річного, і в 80-річного.
Читаючи книгу «Злиття поколінь», вірю в її історизм і правду сьогодення; що паралельно «серця до вирію летіли» не лише у обох поетів, а й у цей сердечний час читання «відлетіли» у вирій і ми – читачі.
Хай же й вам, творці, буде тепло серед читачів, затишно, як вдома, хай гріє вас Боже натхнення і наше визнання.
Антоніна Корінь, член НСПУ,
науковий працівник
Кіровоградського літературно-меморі-
ального музею І.К.Карпенка-Карого, ке-
рівник творчого клубу «Євшан».
науковий працівник
Кіровоградського літературно-меморі-
ального музею І.К.Карпенка-Карого, ке-
рівник творчого клубу «Євшан».
Добавить комментарий
#
#
Новое на форуме
- 1Возревнуй Дата 03.04.2017 от carmakova
- 0Книга "Христос и антихрист" Дата 19.03.2014 от ist
- 0Мое дело - стоять Дата 19.03.2014 от ist
#
#
Ваши сообщения
-
Новость: Урок потопу
Оставил, DOLI
Проникновенно... -
Новость: Я не ханжа
Оставил, Unemn
Swire -
Новость: Роками ми крокуємо у вічність
Оставил, BogdanBigBoss777
Мені дуже сподбалось
Комментариев нет