Полная новость
Сліпий зрячий
СЛІПИЙ ЗРЯЧИЙ
(оповідання)
1
Небо на сході швидко світліло. Над Єрусалимом стояла тягуча передранкова тиша, лише зрідка її розривав глухий крик сірої неяситі, птиця наполювалась за ніч і, збираючись на відпочинок, задоволено проголошувала свої совині думки. Було в її голосі щось тривожне і погрозливе. Через те над тихим і зовні мирним Єрусалимом нависала атмосфера біди, затамованого болю і смерті, що кожну хвилину готові були закричати на вулицях міста або грюкнути в чийсь дім з лицем холодної невблаганності. Можливо то було відчуття, що йшло від покинутих і спустошених місць, в яких живуть сови. А таких пусток у місті останнім часом побільшало.
Не дивлячись на те, що влада римського імператора Тіберія в Іудеї була твердою та забезпечувала право римських законів, великий вплив на місцях мали садукеї та фарисеї – релігійні представники вчень іудаїзму, до якої належала чимала кількість іудеїв. Не зважати на них імператор не міг, хоча націоналізм євреїв часом викликав велике незадоволення офіційного Риму. Вікові традиції іудеїв мали величезне значення не тільки для самих євреїв, а й для багатьох жителів великої імперії, які прийняли іудаїзм та обрізались. Тим паче, що римське законодавство передбачало в своїй системі права на поважне сталення до святинь. Звичайно, іудеї не могли звернутися в Римський суд за приниження їх релігійних цінностей, бо то було виключне право громадян Риму, але влада все ж повинна була підтримувати сам дух цього права і в провінціях. Рим використовував цю величезну релігійну машину в цілях підтримання порядку на півдні і сході імперії, але через це змушений був іти на поступки єврейській знаті. З цієї причини іудейські закони для багатьох жителів даної провінції мали таку ж силу і владу, як і римські, хоча офіційно верховенство належало римському праву. Боятись було чого. Іудейське священство скористалось отриманими привілегіями, коли виникла потреба вбити того самозванця Ісуса, після чого полегшено зітхнуло, бо їхні прибутки від пожертвувань і релігійних податків невпинно перед цим падали, народ товпами ходив за тим Галілеянином та слухав його, розкривши рота. Подейкують, що він справді робив чудеса і лікував людей, хоча можновладцям зиску з того не було ніякого. Тому й було прийнято рішення звинуватити невинного сина теслі Ісуса в антиримських і антиіудейських поглядах та стратити на хресті.
Недовго іудейська знать поніжилась без того клопоту, бо вже через декілька днів пішов розголос, ніби той самозванець воскрес. Тіла в гробу не знайшли, а прихильники самого Ісуса відразу почали розпускати слух, що бачили його в різних місцях та ще й спілкувались з ним.
Хтось із юдейських можновладців з цього приводу злився, погрожував розправою учням Христа (так його називали прихильники), якщо не віддадуть тіло, бо релігійна більшість схилялась до думки, що те тіло було викрадене. Інші готові були убивати їх через ідейні переконання, щоб відстояти віру отців. Так і сталося, християн почали переслідувати, арештовувати та вбивати. Це почалося після того, як учні Ісуса, за їх словами, прийняли якийсь дух, що давав їм можливість нібито говорити з Самим Ягве на мовах, яких вони не розуміли. На свято кущі нібито сталося те.
На думку Савла це було великим святотатством. То був один Ісус, а тепер їх сотні і заявляють, що розмовляють з духом Ягве і що Він живе у них! Такого не міг стерпіти ні один благовірний іудей.
Савл міркував: “Я фарисей з юності, який ревнує всі роки за Богом Авраама, Ісаака і Якова, і ніколи Бог до мене не говорив, а в цих Ісусових невігласів вселився і живе?! Чи чувано таке?! Храм, священство тепер повинні щезнути, ще й розповідають, що той Христос так і сказав: – “Від храму каменя на камені не залишиться...”. Та за такі слова... Коли забивали каменями того Стефана, Савл стеріг одежі його суддів. “Правильно діють, - думав, - хоч хтось зрячий та твердий знайшовся в Єрусалимі, щоб виконати волю Божу і закон святого Мойсея. Треба всю цю нечисть знищити, поки не розповзлася по місцях і не пожалила благовірних іудеїв! Земля повинна горіти у них під ногами, щоб і правнуки пам’ятали! Всі повинні померти, як той Тевда, якому римляни відтяли голову, бо Месією себе проголосив; як той Юда Гаілеянин, що на Квірінія піднявсь, коли той за податками прийшов, за що і був убитий! Так і цих потрібно розпинати і убивати мечем!”.
Савл палав у серці і думках. Бога любив, був ідейним іудеєм, все це наслідував від батька, який також був фарисеєм. Завдячуючи старанням батька і з природи здібностям, став учнем поважного Гамаліїла, який входив до святого єврейського синедріону і мав там право першого голосу. Бути учнем такого чоловіка – честь для Савла і кожного іудея. В свої тридцять років Савл багато чого досяг, одне те, що був наближений до Гамаліїла і мав римське громадянство, відкривало йому двері у вищі ешелони влади. А ще ж і розум мав непересічний. Не любив цим хизуватись, але розумів, що це правда, як і те, що жде його велике майбутнє. Здавалося йому, що бачить він серцем і думками набагато більше, аніж бачать інші знані люди. А свої релігійні переконання готовий був відстоювати завжди, настільки впевнено почувався в них.
Скоро почне світати, вирушати потрібно якнайшвидше, бо путь не близька. Ще вчора Савл взяв листа у первосвященика до синагог, які розкидані по всіх римських володіннях. Той лист з печаткою давав йому право на розшуки і арешт християн та їх симпатиків. “Партіями підуть у Єрусалим, а там будуть показні суди”, - думав Савл і був сповнений святкової урочистості з приводу початку своєї місії. “Яке ж то богоугодне діло він робить!” - з тими думками і пішов спочатку в Дамаск.
2
У ті древні часи вирушати в дорогу поодинці було небезпечно. Кожен мандрівник шукав собі попутників ще загодя або старався вже в дорозі до когось пристати. Ледачих та розбійників в усі часи вистачало. Римські сотні безжально боролися з тим злом на дорогах імперії, але ж і зло не стояло на місці, а ставало щодалі хитрішим та підступнішим. Почастішали випадки, коли розбійники посилали своїх вивідувачів в міста, щоб ті, під виглядом подорожан, приставали до багатих караванів та передавали потрібні відомості всій розбійничій зграї, так пограбування було легше здійснити. Нападали і на поодиноких мандрівників, і якщо людина не могла боронитися, то добре було як їй залишали життя. Подорож до країни Арам, як колись називалась Сірія, не була винятком у питанні безпечності. В Єрусалимі загін римських воїнів стояв у фортеці Антонія, а у Дамаску у римського імператора завжди була розквартирована ціла армія, бо він був центром південно-східних провінцій Римської імперії. І все ж засилля військ не допомагало від розбійників. Хоча, хто знає, як було б, аби армії зовсім не було в цих місцях?
Місія Савла була важливою для релігійної знаті, від її успіху багато що залежало, тому його подорожі нічого не повинно було перешкодити. Для цього сам первосвященик виділив у супровід йому людей із своєї особистої охорони.
Всі піднялись загодя, щоб мати змогу помолитись у храмі за успішну мандрівку та за успішне виконання своєї місії. Савл у молитві гаряче дякував Ягве за те, що Він вибрав його для цієї справи, і просив просвітлення для подальших дій. Після молитви вся група, вийшовши з храму, пішла мимо фортеці Антонія до Овечих воріт, що знаходились на півночі міста. Там вже було декілька невеликих караванів і, ще до сходу сонця, вартові, відкривши ворота, випустили всіх за межі міста.
Повітря було свіже, незважаючи на теплу пору року, і приємне. Йти було легко. Всі поспішали, бо коли сонце підніметься вгору, то стане спекотно, а в спеку йти набагато важче. Мандрівка надихала Савла. Він любив подорожувати, а особливо в місця, які історично пов’язані з вірою його отців, про які багато написано в єврейських святих письменах. От, наприклад, Еліезер, слуга отця Авраама, був родом із Дамаска, його ім’я означало “Бог поміч”. Згадавши цей факт, Савл ще дужче повірив у виняткове значення своєї подорожі, бо вважав, що може бути причетним у своїй діяльності до Божого промислу, цього завжди бажав, вірою в таку можливість і надихався.
“Кого ж іще повинен використовувати Ягве, як не таких, як я? Так було в усі часи, Господь вибирав зі Свого народу зрячих та поважаючих Його закон євреїв і робив їх Своїми пророками, священиками, які залишали після себе яскравий приклад віри для всієї єврейської нації!” – так думав посланець первосвященика, бо вважав себе людиною підходящою для такої посвяти.
Перші промені сонця застали мандрівників далеченько від Єрусалима, а з ними в повітрі защебетали пташки, задзижчали комахи, весь світ ожив і завирував своїми турботами. Повітря запахло росою, яка відблискувала у траві найчистішим кришталем. Та бувалі путники мало звертали свою увагу на ту красу. Звикли. Провідники, спускаючись караванами з нагір’я, уважно дивились під свої ноги, вибираючи безпечні стежки. Охорона Савла з притаманною їй вишколеністю виконувала свої функції: два воїни йшли попереду Савла, два – позаду, і тільки старший охорони держався поряд з ним. Савл знав, що його охоронці були не тільки добре фізично тренованими і досвідченими воїнами, а ще й затятими іудеями. По іншому і не могло бути у людей, які охороняли первосвященика. Ще раніше Савл познайомився із старшим своєї охорони, знав, що його звуть Ахор. Декілька разів Савлу доводилось з цим чоловіком спілкуватись, з чого він зробив висновок, що Ахор був не тільки воїном, але й дуже розумною та кмітливою людиною. Інших охоронців Савл знав тільки в обличчя.
Ахор Катрос знав про Савла більше, аніж Савл міг здогадатися. Ахор був людиною честолюбною і не зважаючи на свій молодий вік, досяг у військовій кар’єрі чимало, а було йому лише тридцять п’ять років. Одне те, що був в охороні первосвященика, дорогого коштувало. Мав добрі стосунки з римським воєначальником в Єрусалимі, який в разі потреби завжди міг замовити за Ахора слово перед намісником імператора в Іудеї, а на додачу був ще й близьким родичем Бара Катроса, який мався йому рідним дядьком. Охоронця тішило те, що його родич був священиком високого рангу і мав реальні шанси в майбутньому стати первосвящеником. Будучи на службі при найвищій особі іудейського релігійного світу, бачачи і добре розуміючи всі внутрішні інтриги іудейської знаті, Ахор прийшов до висновку, що потрібні знайомства треба заводити дуже виважено, бачачи людей наперед, особливо молодих. Адже молоді – це майбутнє Ізраїлю, вони прийдуть на зміну теперішній знаті, від них буде залежати майбутній успіх багатьох євреїв і самого Ахора. Катрос давно бачив, як Савл, незважаючи на свою молодість, впевнено рухався в лабіринтах релігійно-політичного світу Іудеї і міг у майбутньому зіграти в країні одну із найвагоміших ролей. Він давно бажав зближення із цим натхненним і дуже грамотним молодим іудеєм, дуже поважав його і волів би мати за друга. Те, що первосвященик призначив його супроводжувати Савла в Сирію, а потім і далі, було для Ахора знахідкою, добрим рухом долі. Отже, подорож ще тільки почалася, а між Ахором і Савлом уже велася притишена і цікава для них обох розмова. Ахор здебільшого запитував, а Савл йому відповідав. Йому імпонувало те, що такий гарний воїн і чоловік цікавиться питаннями віри і ставиться до Савла, як до вчителя.
Ахор говорив:
- Чи не жаль тобі, Савле, тих християн, по душі яких ми йдемо, та і тих, кого уже стратили, кинули до в’язниць і продали в рабство? Чи впевнений ти, що вони вороги Ягве і що той Ісус лжепророк? Бо ми з тобою, хоч і мужі, але люди з честю. Чи не спитає з нас Ягве потім за ці справи? Адже в цій справі є дуже багато речей, які потребують пояснень.
- Що ти маєш на увазі, шановний Ахоре, які такі речі? – перепитав у нього Савл.
- Мій римський товариш, центуріон Корнеліус, розповідав мені про страту Ісуса, який називав себе Месією. Дивне, скажу тобі, Савле, діло. Центуріон каже, що в нього давно вже не було такого відчуття – ніби вперше в житті людину вбивав. Та що там людину, казав, було таке відчуття, ніби дитину безневинну на хресті розіп’яли. А він, шановний Савле, досвідчений воїн, давно перестав боятися вигляду смерті, а перед тим Ісусом, розповідав, трохи не розридався чомусь. А як сонця серед білого дня не стало і земля почала трястися, то всі, хто там був, не на жарт перелякались. Я сам бачив, як священики з храму вибігли і кричали про те, що ширма, яка закривала Святе Святих, тріснула з великою силою. А ще Корнеліус розповідав, як той Ісус помер. Сказав, що ніколи такого не бачив, щоб людина смерті наказувала. Та й вів себе розіп’ятий гідно, не те що інші. Не мені тобі пояснювати, що занадто аж дивні ці обставини. Як ти все це можеш пояснити?
Що Савл міг сказати цьому чоловіку? Він сам неодноразово задавав подібні запитання, але то були лише думки, не переконання. Важко було повірити, що то була рука Божа. Якщо і Божа, то не до Ісуса, а скоріш за все до усіх благочестивих іудеїв. Особисто Савл схилявся до думки, що всі ті знамення буди від Бога, ними Він передрікав суди правлячому в Іудеї первосвященицькому клану, який був з ідумеїв – потомків Ісава, брата Якова, що проміняв своє первородство на їжу, коли отець Ісаак хотів його ним благословити. З тих часів між іудеями і ідумеями не було повної довіри і взаєморозуміння. Бо іудеї вважали, що ідумеї не можуть слугувати при храмі, а тим паче мати духовний сан, та ще й високий. “Завжди вони купували собі керівні місця у римлян своїм підлабузництвом і зрадою інтересів іудейського народу. Недарма ж бо первосвященик був садукеєм – представником релігійного вчення, яке базувалось на законі Мойсея, але не визнавало воскресіння із мертвих, - завжди вони були матеріалістами, а буквою закону тільки прикривались. Завжди думали лише про свою вигоду”, - думав Савл. Фарисеї, до яких належав і Савл, були патріотами, націоналістами, звичайно не всі, але в цілому то було так. Не можна сказати, що фарисейська знать була прохолодною до багатства та грошей, але то ж необхідний ресурс для боротьби за свободу і чистоту єврейського світогляду. “Храм осквернили ідумеї, - вважав Савл, - тому і завіса в Святе Святих тріснула. Залишив храм Господь, неугодні Йому священики ідумеї, які ще й садукеями стали. Та як те пояснити Ахору? І чи можна йому довіряти такі речі, як не як, а він близька особа до первосвященика, чи не шпигун? Хоча з виду неначе порядна людина, так про нього і інші відзивалися. Час покаже”. Тому він відповів Катросу:
- Той Ісус таки був самозванцем, який ввів в оману багатьох наших співвітчизників. Святе Письмо вчить, що прийде цар, який визволить юдеїв від гніту. А хіба ж той Ісус був таким царем? Своїм вченням він вчив підкорятись владі Риму, сказав, що від храму і сліду не залишиться, та й про поважних іудеїв говорив критично. Це людина, Ахоре, яка прийшла, щоб підірвати віру наших отців і усіх благочестивих іудеїв із середини, а не з зовні, як римляни. А це, я скажу тобі, ще більш небезпечно для нас, аніж залежність від Риму. Він прийшов, щоб убити наші вікові традиції, убити душу кожного єврея своїм вченням. Ні, мені не жаль того Ісуса і його послідовників. Бо і в законі Мойсея сказано, щоб таких убивали камінням. І якщо ми їх не знищимо цим законом, то вони знищать наш народ своїм вченням...”
Охоронець уважно слухав і схилявся усім серцем до слів Савла, можливо тому, що знання Савлом закону Божого було відчутно сильнішим, ніж у Ахора, можливо тому, що він підсвідомо шукав у Савлові ту твердість поглядів, які дозволили б йому заспокоїтись, бо центуріон Корнеліус таки добряче налякав його своїми розповідями про того Ісуса. Мабуть, так, Ахору потрібен був авторитет, але авторитет чистий, який себе ще нічим не зганьбив у закулісних священицьких інтригах, які Катрос спостерігав серед старої знаті. Повагу викликав лише Гамаліїл, який, подейкують, і Савлу дав пораду не поспішати з винищенням християн. Але Гамаліїіл – то хоч і благородний, та все ж старий лев, який на підсвідомім рівні давно вже хоче спокою, тому такі його поради можна зрозуміти, а Савл – це молода і вимоглива душа, яка бурлить і жадає дій. Світла, зряча душа, на фоні якої Катрос був ніби той сліпець...
Розмовляючи з Ахором, Савл розтривожив свою душу, хоча і не видав цього перед співбесідником. Розтривожив тому, що дійсно добре знав Закон, Пророків і Письмо. Останнім часом він ніби розмовляв у своїх думках з їх текстами, які голками впивались у його свідомість, особливо, коли він починав думати про того Ісуса. Неначе хтось звинувачував Савла в упередженості до тих знань. І він відчував усім серцем, що є в цьому якась правда, яка була дуже важливою для нього особисто. Але що то за правда, як її зрозуміти? Ісус, з розповідей, нібито сказав, що він є правда і істина! Взагалі, потрібно визнати, що син теслі був аж занадто добре, як для простого іудея, обізнаний зі Святими Письменами. І багато чого відтворив з того, про що сказали святі Божі пророки. Але чи ж усе? Бо Месія повинен відтворити усе, це Савл розумів. Ось що не дає йому спокою – пророцтва, які аж занадто часто приходили до Савла, ніби вказуючи йому на постать сина теслі, що він і є Месія. А може то демони йому нашіптують, бажаючи затьмарити світлий погляд на Ягве?
Настрій у Савла зовсім погіршився, в голові раз у раз виникали фрагменти пророцтв і мучили його єство: “Він гноблений був та принижений, але уст Своїх не відкривав. Як ягня, був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями мовчить, і Він не відкривав Свої уста...”, “Із злочинцями визначили Йому гроба Його, та Його поховали в багатого, хоч провини він не учинив, і не було в устах Його омани...” Савл уже не знав, як від тих думок відчепитись, бо вони говорили в його сумлінні, а сумління Савл поважав так, як і Ягве.
3
Вночі Савлу снився дивний сон. Нібито він молиться в храмі і просить, молючись: “Господи, прозри!”. Раптом храм зник, а навколо нього постала така густа пітьма, що її можна було при бажанні торкнутися рукою. Від тої темряви усе єство Савла наповнилось жахом. Проснувся і зрозумів, що серце ледь не вискакує з грудей, такою палкою уві сні була та молитва, неначе то був не сон, а сам дух його волав до Ягве, коли тіло заснуло і перестало над ним панувати.
І знову тяжкі думи охопили душу Савла. “Чому – прозри? Я ж настільки впевнений у своєму світогляді, а в тому, що стосується Ягве, розуміння і знання Його слова і волі – ніколи не сумнівався, навіть ще вчора і третього дня, і так було завжди. Ні, мабуть таки розмова з Ахором щось зачепила в ньому, що він і сам не може пояснити. Дух же його щось розуміє, тільки розум Савла цього ще не усвідомив, не може його внутрішня людина до розуму донести те, що її так схвилювало. А схвилювало її щось надто важливе...” Так до підйому вже й не заснув.
Після підйому підійшли охоронці, готові продовжити мандрівку, Ахор, вітаючись спитав: “Як спалося, Савле? Чи приємними видалися цієї ночі твої сни?” Від тих слів серце Савла стислося, а він аж пополотнів. “Хвала Господу, Ахоре, живий та здоровий, готовий іти далі.” А в самого роїлись у голові думки: “Чому охоронець так мене привітав? Чи не знамення це мені зверху, що той сон недаремний?..”
Савл і його супутники продовжили свою мандрівку. Уповноважений первосвященика ішов у цей день вже не з тим настроєм, що був напередодні. Мандрівка вже не захоплювала його, думки витали навколо нічного сновидіння. Чоловік весь заглибився у внутрішній світ своїх роздумів, він ішов і вже не бачив нікого і нічого. Ахор з розумінням поставився до такого стану Савла і не надокучав йому запитаннями, лише зацікавлено на нього поглядав та питав у самого себе: “Цікаво, що Савла схвилювало і про що він розмірковує, та так, що нічого навколо не бачить? Таки недаремно він його охороняє, бо такі люди стають не від світу цього, як мова заходить про важливі на їх думку роздуми.”
А Савлу ще раз і ще раз приходили на згадку тексти Святого Письма, неначе хтось невидимий шепотів їх йому на вухо: “Савле, будь же чесним до цих текстів та того Ісуса, бо вони ж одне ціле! Визнай, що умови для здійснення цих пророцтв здійснились – перепис населення відбувся, благочестивий Симон помер, немовлят перебили, хоча і не в Рамі та дарма, бо ці пророцтва не завжди буквально збуваються...” В нього від тих думок голова була неначе розпечена на вогні. Бажаючи від них спастися, Савл у розпачі прошепотів сам до себе: “Господи, прозри!”.
Раптом на небі щось спалахнуло і гримнуло, неначе грім. Супутники Савла і він сам аж завмерли здивовані і підняли погляди – сонце ж бо сяє і ні хмаринки на небокраї. Раптом Ахор побачив, що караван, який ішов попереду, ніби стрепенувся, віслюки стали як вкопані, а погоничі злякано заговорили про якесь світло, яке вони побачили на висоті. Та найбільше охоронця здивував Савл, який впав на коліна і ридав так, немов у нього трапилося велике горе. Ахор кинувся чимдуж до нього, аби спитати, що трапилось, хоча і сам був дещо спантеличений від тих подій...
А що ж Савл? Як тільки з його губ злетіло те моління: “Господи, прозри!”, світ неначе розірвався, в яскравому спаласі він побачив те, чого не побачив більше ніхто. Молодий чоловік стояв у сяйві і одязі такому білому, що від тієї білизни різало очі. Савл був упевнений чомусь, що той чоловік і є тим Ісусом, якого розіп’яли і про якого сказали, що він воскрес. Той чоловік був сумним та раптом промовив Савлу з докором у голосі: “Савле, Савле, - чому ти Мене переслідуєш?” Савл від того світла та голосу повалився на землю і спитав тремтячим голосом: “Хто ти, Пане?” Та й почув у відповідь: “Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Трудно тобі йти проти рожну!” Стан Савла був такий, що здавалося: ще трішки і його почне бити падуча. Пересилюючи хвилювання, сказав: “Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?” Та й почув у відповідь: “Уставай, та й до міста подайся, тобі скажуть, що маєш робити!”.
Охоронець Савла раптом також зрозумів, що той гуркіт, який всі почули, не був громом, то хтось говорив з неба, слова почали відтворюватись у його свідомості, а серце пройматися жахом від розуміння, що то можливо говорив Ягве. Але те відкриття не змогло погасити в ньому професійні інстинкти воїна, тому він вмить опинився біля Савла та запитав: “Савле, як ся тобі, що з тобою трапилося?”. “Допоможи, Ахоре, мені піднятися, щоб іти далі, - сказав Савл, - бо ця слабкість для мене найкраще свідоцтво, що я тепер живіший, аніж будь-коли був.” Здивований Катрос протягнув Савлові руку і допоміг йому встати, а коли їхні погляди зустрілись, то жахнувся – Савл дивився на нього очима сліпця! “Савле, куди ти зібрався йти? Ти ж сліпий став, тобі до лікаря потрібно!” А у відповідь почув слова, які пам’ятатиме вічно: “Я був сліпим, Ахоре, а тепер став зрячим. Дарма, що тілесні очі не бачать, моє серце прозріло, мій дух співає та підноситься, бо я пізнав істину святих пророцтв через те, що до мене з’явився і мовив Господь!” А потім добавив: “Ти і твої люди вертайтеся до Єрусалима, бо після цієї події для мене вже не існує небезпек. Ви все чули і бачили, тому передайте Гамаліїлу, що віднині я християнин, а первосвященику скажіть, що я не можу вбивати тих, хто мені брати по слову, яке я почув від Ісуса, Який переміг смерть! За мене не переймайся, до Дамаска мене доведуть караванщики.”
4
На заході сідало червоне розпечене сонце, воно немов горіло у кимось запаленому багатті, чиї язики своїми тінями лизали землю і ніби шепотіли мандрівникам: “Суворий час, суворий для вас настав час.” Весь простір від того палахкотіння був прозоро-червоним, це був колір атмосфери тривоги і водночас величності моменту, які випали на долю ідучих на північний схід мандрівників, – вони бачили світло і чули голос Бога! Хто після цього може не стривожитись і не перенести велич тої події на навколишнє середовище, коли сама природа, здається, була стривожена і відтворювала ту велич!? У рожевому світлі було видно людей, які йшли позаду каравану та підтримували час від часу чоловіка, що йшов нетвердою ходою сліпця, який сказав усім про себе: “Я сліпий був, а тепер прозрів!” Пізніше він скаже це ж саме не словами мови язика, а словами мови життя. Так починався славний шлях вірної Богу людини, великого християнина – апостола Павла, чиї слова з часом буде слухати і читати весь світ, за які йому навіки не буде соромно...
Не дивлячись на те, що влада римського імператора Тіберія в Іудеї була твердою та забезпечувала право римських законів, великий вплив на місцях мали садукеї та фарисеї – релігійні представники вчень іудаїзму, до якої належала чимала кількість іудеїв. Не зважати на них імператор не міг, хоча націоналізм євреїв часом викликав велике незадоволення офіційного Риму. Вікові традиції іудеїв мали величезне значення не тільки для самих євреїв, а й для багатьох жителів великої імперії, які прийняли іудаїзм та обрізались. Тим паче, що римське законодавство передбачало в своїй системі права на поважне сталення до святинь. Звичайно, іудеї не могли звернутися в Римський суд за приниження їх релігійних цінностей, бо то було виключне право громадян Риму, але влада все ж повинна була підтримувати сам дух цього права і в провінціях. Рим використовував цю величезну релігійну машину в цілях підтримання порядку на півдні і сході імперії, але через це змушений був іти на поступки єврейській знаті. З цієї причини іудейські закони для багатьох жителів даної провінції мали таку ж силу і владу, як і римські, хоча офіційно верховенство належало римському праву. Боятись було чого. Іудейське священство скористалось отриманими привілегіями, коли виникла потреба вбити того самозванця Ісуса, після чого полегшено зітхнуло, бо їхні прибутки від пожертвувань і релігійних податків невпинно перед цим падали, народ товпами ходив за тим Галілеянином та слухав його, розкривши рота. Подейкують, що він справді робив чудеса і лікував людей, хоча можновладцям зиску з того не було ніякого. Тому й було прийнято рішення звинуватити невинного сина теслі Ісуса в антиримських і антиіудейських поглядах та стратити на хресті.
Недовго іудейська знать поніжилась без того клопоту, бо вже через декілька днів пішов розголос, ніби той самозванець воскрес. Тіла в гробу не знайшли, а прихильники самого Ісуса відразу почали розпускати слух, що бачили його в різних місцях та ще й спілкувались з ним.
Хтось із юдейських можновладців з цього приводу злився, погрожував розправою учням Христа (так його називали прихильники), якщо не віддадуть тіло, бо релігійна більшість схилялась до думки, що те тіло було викрадене. Інші готові були убивати їх через ідейні переконання, щоб відстояти віру отців. Так і сталося, християн почали переслідувати, арештовувати та вбивати. Це почалося після того, як учні Ісуса, за їх словами, прийняли якийсь дух, що давав їм можливість нібито говорити з Самим Ягве на мовах, яких вони не розуміли. На свято кущі нібито сталося те.
На думку Савла це було великим святотатством. То був один Ісус, а тепер їх сотні і заявляють, що розмовляють з духом Ягве і що Він живе у них! Такого не міг стерпіти ні один благовірний іудей.
Савл міркував: “Я фарисей з юності, який ревнує всі роки за Богом Авраама, Ісаака і Якова, і ніколи Бог до мене не говорив, а в цих Ісусових невігласів вселився і живе?! Чи чувано таке?! Храм, священство тепер повинні щезнути, ще й розповідають, що той Христос так і сказав: – “Від храму каменя на камені не залишиться...”. Та за такі слова... Коли забивали каменями того Стефана, Савл стеріг одежі його суддів. “Правильно діють, - думав, - хоч хтось зрячий та твердий знайшовся в Єрусалимі, щоб виконати волю Божу і закон святого Мойсея. Треба всю цю нечисть знищити, поки не розповзлася по місцях і не пожалила благовірних іудеїв! Земля повинна горіти у них під ногами, щоб і правнуки пам’ятали! Всі повинні померти, як той Тевда, якому римляни відтяли голову, бо Месією себе проголосив; як той Юда Гаілеянин, що на Квірінія піднявсь, коли той за податками прийшов, за що і був убитий! Так і цих потрібно розпинати і убивати мечем!”.
Савл палав у серці і думках. Бога любив, був ідейним іудеєм, все це наслідував від батька, який також був фарисеєм. Завдячуючи старанням батька і з природи здібностям, став учнем поважного Гамаліїла, який входив до святого єврейського синедріону і мав там право першого голосу. Бути учнем такого чоловіка – честь для Савла і кожного іудея. В свої тридцять років Савл багато чого досяг, одне те, що був наближений до Гамаліїла і мав римське громадянство, відкривало йому двері у вищі ешелони влади. А ще ж і розум мав непересічний. Не любив цим хизуватись, але розумів, що це правда, як і те, що жде його велике майбутнє. Здавалося йому, що бачить він серцем і думками набагато більше, аніж бачать інші знані люди. А свої релігійні переконання готовий був відстоювати завжди, настільки впевнено почувався в них.
Скоро почне світати, вирушати потрібно якнайшвидше, бо путь не близька. Ще вчора Савл взяв листа у первосвященика до синагог, які розкидані по всіх римських володіннях. Той лист з печаткою давав йому право на розшуки і арешт християн та їх симпатиків. “Партіями підуть у Єрусалим, а там будуть показні суди”, - думав Савл і був сповнений святкової урочистості з приводу початку своєї місії. “Яке ж то богоугодне діло він робить!” - з тими думками і пішов спочатку в Дамаск.
2
У ті древні часи вирушати в дорогу поодинці було небезпечно. Кожен мандрівник шукав собі попутників ще загодя або старався вже в дорозі до когось пристати. Ледачих та розбійників в усі часи вистачало. Римські сотні безжально боролися з тим злом на дорогах імперії, але ж і зло не стояло на місці, а ставало щодалі хитрішим та підступнішим. Почастішали випадки, коли розбійники посилали своїх вивідувачів в міста, щоб ті, під виглядом подорожан, приставали до багатих караванів та передавали потрібні відомості всій розбійничій зграї, так пограбування було легше здійснити. Нападали і на поодиноких мандрівників, і якщо людина не могла боронитися, то добре було як їй залишали життя. Подорож до країни Арам, як колись називалась Сірія, не була винятком у питанні безпечності. В Єрусалимі загін римських воїнів стояв у фортеці Антонія, а у Дамаску у римського імператора завжди була розквартирована ціла армія, бо він був центром південно-східних провінцій Римської імперії. І все ж засилля військ не допомагало від розбійників. Хоча, хто знає, як було б, аби армії зовсім не було в цих місцях?
Місія Савла була важливою для релігійної знаті, від її успіху багато що залежало, тому його подорожі нічого не повинно було перешкодити. Для цього сам первосвященик виділив у супровід йому людей із своєї особистої охорони.
Всі піднялись загодя, щоб мати змогу помолитись у храмі за успішну мандрівку та за успішне виконання своєї місії. Савл у молитві гаряче дякував Ягве за те, що Він вибрав його для цієї справи, і просив просвітлення для подальших дій. Після молитви вся група, вийшовши з храму, пішла мимо фортеці Антонія до Овечих воріт, що знаходились на півночі міста. Там вже було декілька невеликих караванів і, ще до сходу сонця, вартові, відкривши ворота, випустили всіх за межі міста.
Повітря було свіже, незважаючи на теплу пору року, і приємне. Йти було легко. Всі поспішали, бо коли сонце підніметься вгору, то стане спекотно, а в спеку йти набагато важче. Мандрівка надихала Савла. Він любив подорожувати, а особливо в місця, які історично пов’язані з вірою його отців, про які багато написано в єврейських святих письменах. От, наприклад, Еліезер, слуга отця Авраама, був родом із Дамаска, його ім’я означало “Бог поміч”. Згадавши цей факт, Савл ще дужче повірив у виняткове значення своєї подорожі, бо вважав, що може бути причетним у своїй діяльності до Божого промислу, цього завжди бажав, вірою в таку можливість і надихався.
“Кого ж іще повинен використовувати Ягве, як не таких, як я? Так було в усі часи, Господь вибирав зі Свого народу зрячих та поважаючих Його закон євреїв і робив їх Своїми пророками, священиками, які залишали після себе яскравий приклад віри для всієї єврейської нації!” – так думав посланець первосвященика, бо вважав себе людиною підходящою для такої посвяти.
Перші промені сонця застали мандрівників далеченько від Єрусалима, а з ними в повітрі защебетали пташки, задзижчали комахи, весь світ ожив і завирував своїми турботами. Повітря запахло росою, яка відблискувала у траві найчистішим кришталем. Та бувалі путники мало звертали свою увагу на ту красу. Звикли. Провідники, спускаючись караванами з нагір’я, уважно дивились під свої ноги, вибираючи безпечні стежки. Охорона Савла з притаманною їй вишколеністю виконувала свої функції: два воїни йшли попереду Савла, два – позаду, і тільки старший охорони держався поряд з ним. Савл знав, що його охоронці були не тільки добре фізично тренованими і досвідченими воїнами, а ще й затятими іудеями. По іншому і не могло бути у людей, які охороняли первосвященика. Ще раніше Савл познайомився із старшим своєї охорони, знав, що його звуть Ахор. Декілька разів Савлу доводилось з цим чоловіком спілкуватись, з чого він зробив висновок, що Ахор був не тільки воїном, але й дуже розумною та кмітливою людиною. Інших охоронців Савл знав тільки в обличчя.
Ахор Катрос знав про Савла більше, аніж Савл міг здогадатися. Ахор був людиною честолюбною і не зважаючи на свій молодий вік, досяг у військовій кар’єрі чимало, а було йому лише тридцять п’ять років. Одне те, що був в охороні первосвященика, дорогого коштувало. Мав добрі стосунки з римським воєначальником в Єрусалимі, який в разі потреби завжди міг замовити за Ахора слово перед намісником імператора в Іудеї, а на додачу був ще й близьким родичем Бара Катроса, який мався йому рідним дядьком. Охоронця тішило те, що його родич був священиком високого рангу і мав реальні шанси в майбутньому стати первосвящеником. Будучи на службі при найвищій особі іудейського релігійного світу, бачачи і добре розуміючи всі внутрішні інтриги іудейської знаті, Ахор прийшов до висновку, що потрібні знайомства треба заводити дуже виважено, бачачи людей наперед, особливо молодих. Адже молоді – це майбутнє Ізраїлю, вони прийдуть на зміну теперішній знаті, від них буде залежати майбутній успіх багатьох євреїв і самого Ахора. Катрос давно бачив, як Савл, незважаючи на свою молодість, впевнено рухався в лабіринтах релігійно-політичного світу Іудеї і міг у майбутньому зіграти в країні одну із найвагоміших ролей. Він давно бажав зближення із цим натхненним і дуже грамотним молодим іудеєм, дуже поважав його і волів би мати за друга. Те, що первосвященик призначив його супроводжувати Савла в Сирію, а потім і далі, було для Ахора знахідкою, добрим рухом долі. Отже, подорож ще тільки почалася, а між Ахором і Савлом уже велася притишена і цікава для них обох розмова. Ахор здебільшого запитував, а Савл йому відповідав. Йому імпонувало те, що такий гарний воїн і чоловік цікавиться питаннями віри і ставиться до Савла, як до вчителя.
Ахор говорив:
- Чи не жаль тобі, Савле, тих християн, по душі яких ми йдемо, та і тих, кого уже стратили, кинули до в’язниць і продали в рабство? Чи впевнений ти, що вони вороги Ягве і що той Ісус лжепророк? Бо ми з тобою, хоч і мужі, але люди з честю. Чи не спитає з нас Ягве потім за ці справи? Адже в цій справі є дуже багато речей, які потребують пояснень.
- Що ти маєш на увазі, шановний Ахоре, які такі речі? – перепитав у нього Савл.
- Мій римський товариш, центуріон Корнеліус, розповідав мені про страту Ісуса, який називав себе Месією. Дивне, скажу тобі, Савле, діло. Центуріон каже, що в нього давно вже не було такого відчуття – ніби вперше в житті людину вбивав. Та що там людину, казав, було таке відчуття, ніби дитину безневинну на хресті розіп’яли. А він, шановний Савле, досвідчений воїн, давно перестав боятися вигляду смерті, а перед тим Ісусом, розповідав, трохи не розридався чомусь. А як сонця серед білого дня не стало і земля почала трястися, то всі, хто там був, не на жарт перелякались. Я сам бачив, як священики з храму вибігли і кричали про те, що ширма, яка закривала Святе Святих, тріснула з великою силою. А ще Корнеліус розповідав, як той Ісус помер. Сказав, що ніколи такого не бачив, щоб людина смерті наказувала. Та й вів себе розіп’ятий гідно, не те що інші. Не мені тобі пояснювати, що занадто аж дивні ці обставини. Як ти все це можеш пояснити?
Що Савл міг сказати цьому чоловіку? Він сам неодноразово задавав подібні запитання, але то були лише думки, не переконання. Важко було повірити, що то була рука Божа. Якщо і Божа, то не до Ісуса, а скоріш за все до усіх благочестивих іудеїв. Особисто Савл схилявся до думки, що всі ті знамення буди від Бога, ними Він передрікав суди правлячому в Іудеї первосвященицькому клану, який був з ідумеїв – потомків Ісава, брата Якова, що проміняв своє первородство на їжу, коли отець Ісаак хотів його ним благословити. З тих часів між іудеями і ідумеями не було повної довіри і взаєморозуміння. Бо іудеї вважали, що ідумеї не можуть слугувати при храмі, а тим паче мати духовний сан, та ще й високий. “Завжди вони купували собі керівні місця у римлян своїм підлабузництвом і зрадою інтересів іудейського народу. Недарма ж бо первосвященик був садукеєм – представником релігійного вчення, яке базувалось на законі Мойсея, але не визнавало воскресіння із мертвих, - завжди вони були матеріалістами, а буквою закону тільки прикривались. Завжди думали лише про свою вигоду”, - думав Савл. Фарисеї, до яких належав і Савл, були патріотами, націоналістами, звичайно не всі, але в цілому то було так. Не можна сказати, що фарисейська знать була прохолодною до багатства та грошей, але то ж необхідний ресурс для боротьби за свободу і чистоту єврейського світогляду. “Храм осквернили ідумеї, - вважав Савл, - тому і завіса в Святе Святих тріснула. Залишив храм Господь, неугодні Йому священики ідумеї, які ще й садукеями стали. Та як те пояснити Ахору? І чи можна йому довіряти такі речі, як не як, а він близька особа до первосвященика, чи не шпигун? Хоча з виду неначе порядна людина, так про нього і інші відзивалися. Час покаже”. Тому він відповів Катросу:
- Той Ісус таки був самозванцем, який ввів в оману багатьох наших співвітчизників. Святе Письмо вчить, що прийде цар, який визволить юдеїв від гніту. А хіба ж той Ісус був таким царем? Своїм вченням він вчив підкорятись владі Риму, сказав, що від храму і сліду не залишиться, та й про поважних іудеїв говорив критично. Це людина, Ахоре, яка прийшла, щоб підірвати віру наших отців і усіх благочестивих іудеїв із середини, а не з зовні, як римляни. А це, я скажу тобі, ще більш небезпечно для нас, аніж залежність від Риму. Він прийшов, щоб убити наші вікові традиції, убити душу кожного єврея своїм вченням. Ні, мені не жаль того Ісуса і його послідовників. Бо і в законі Мойсея сказано, щоб таких убивали камінням. І якщо ми їх не знищимо цим законом, то вони знищать наш народ своїм вченням...”
Охоронець уважно слухав і схилявся усім серцем до слів Савла, можливо тому, що знання Савлом закону Божого було відчутно сильнішим, ніж у Ахора, можливо тому, що він підсвідомо шукав у Савлові ту твердість поглядів, які дозволили б йому заспокоїтись, бо центуріон Корнеліус таки добряче налякав його своїми розповідями про того Ісуса. Мабуть, так, Ахору потрібен був авторитет, але авторитет чистий, який себе ще нічим не зганьбив у закулісних священицьких інтригах, які Катрос спостерігав серед старої знаті. Повагу викликав лише Гамаліїл, який, подейкують, і Савлу дав пораду не поспішати з винищенням християн. Але Гамаліїіл – то хоч і благородний, та все ж старий лев, який на підсвідомім рівні давно вже хоче спокою, тому такі його поради можна зрозуміти, а Савл – це молода і вимоглива душа, яка бурлить і жадає дій. Світла, зряча душа, на фоні якої Катрос був ніби той сліпець...
Розмовляючи з Ахором, Савл розтривожив свою душу, хоча і не видав цього перед співбесідником. Розтривожив тому, що дійсно добре знав Закон, Пророків і Письмо. Останнім часом він ніби розмовляв у своїх думках з їх текстами, які голками впивались у його свідомість, особливо, коли він починав думати про того Ісуса. Неначе хтось звинувачував Савла в упередженості до тих знань. І він відчував усім серцем, що є в цьому якась правда, яка була дуже важливою для нього особисто. Але що то за правда, як її зрозуміти? Ісус, з розповідей, нібито сказав, що він є правда і істина! Взагалі, потрібно визнати, що син теслі був аж занадто добре, як для простого іудея, обізнаний зі Святими Письменами. І багато чого відтворив з того, про що сказали святі Божі пророки. Але чи ж усе? Бо Месія повинен відтворити усе, це Савл розумів. Ось що не дає йому спокою – пророцтва, які аж занадто часто приходили до Савла, ніби вказуючи йому на постать сина теслі, що він і є Месія. А може то демони йому нашіптують, бажаючи затьмарити світлий погляд на Ягве?
Настрій у Савла зовсім погіршився, в голові раз у раз виникали фрагменти пророцтв і мучили його єство: “Він гноблений був та принижений, але уст Своїх не відкривав. Як ягня, був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями мовчить, і Він не відкривав Свої уста...”, “Із злочинцями визначили Йому гроба Його, та Його поховали в багатого, хоч провини він не учинив, і не було в устах Його омани...” Савл уже не знав, як від тих думок відчепитись, бо вони говорили в його сумлінні, а сумління Савл поважав так, як і Ягве.
3
Вночі Савлу снився дивний сон. Нібито він молиться в храмі і просить, молючись: “Господи, прозри!”. Раптом храм зник, а навколо нього постала така густа пітьма, що її можна було при бажанні торкнутися рукою. Від тої темряви усе єство Савла наповнилось жахом. Проснувся і зрозумів, що серце ледь не вискакує з грудей, такою палкою уві сні була та молитва, неначе то був не сон, а сам дух його волав до Ягве, коли тіло заснуло і перестало над ним панувати.
І знову тяжкі думи охопили душу Савла. “Чому – прозри? Я ж настільки впевнений у своєму світогляді, а в тому, що стосується Ягве, розуміння і знання Його слова і волі – ніколи не сумнівався, навіть ще вчора і третього дня, і так було завжди. Ні, мабуть таки розмова з Ахором щось зачепила в ньому, що він і сам не може пояснити. Дух же його щось розуміє, тільки розум Савла цього ще не усвідомив, не може його внутрішня людина до розуму донести те, що її так схвилювало. А схвилювало її щось надто важливе...” Так до підйому вже й не заснув.
Після підйому підійшли охоронці, готові продовжити мандрівку, Ахор, вітаючись спитав: “Як спалося, Савле? Чи приємними видалися цієї ночі твої сни?” Від тих слів серце Савла стислося, а він аж пополотнів. “Хвала Господу, Ахоре, живий та здоровий, готовий іти далі.” А в самого роїлись у голові думки: “Чому охоронець так мене привітав? Чи не знамення це мені зверху, що той сон недаремний?..”
Савл і його супутники продовжили свою мандрівку. Уповноважений первосвященика ішов у цей день вже не з тим настроєм, що був напередодні. Мандрівка вже не захоплювала його, думки витали навколо нічного сновидіння. Чоловік весь заглибився у внутрішній світ своїх роздумів, він ішов і вже не бачив нікого і нічого. Ахор з розумінням поставився до такого стану Савла і не надокучав йому запитаннями, лише зацікавлено на нього поглядав та питав у самого себе: “Цікаво, що Савла схвилювало і про що він розмірковує, та так, що нічого навколо не бачить? Таки недаремно він його охороняє, бо такі люди стають не від світу цього, як мова заходить про важливі на їх думку роздуми.”
А Савлу ще раз і ще раз приходили на згадку тексти Святого Письма, неначе хтось невидимий шепотів їх йому на вухо: “Савле, будь же чесним до цих текстів та того Ісуса, бо вони ж одне ціле! Визнай, що умови для здійснення цих пророцтв здійснились – перепис населення відбувся, благочестивий Симон помер, немовлят перебили, хоча і не в Рамі та дарма, бо ці пророцтва не завжди буквально збуваються...” В нього від тих думок голова була неначе розпечена на вогні. Бажаючи від них спастися, Савл у розпачі прошепотів сам до себе: “Господи, прозри!”.
Раптом на небі щось спалахнуло і гримнуло, неначе грім. Супутники Савла і він сам аж завмерли здивовані і підняли погляди – сонце ж бо сяє і ні хмаринки на небокраї. Раптом Ахор побачив, що караван, який ішов попереду, ніби стрепенувся, віслюки стали як вкопані, а погоничі злякано заговорили про якесь світло, яке вони побачили на висоті. Та найбільше охоронця здивував Савл, який впав на коліна і ридав так, немов у нього трапилося велике горе. Ахор кинувся чимдуж до нього, аби спитати, що трапилось, хоча і сам був дещо спантеличений від тих подій...
А що ж Савл? Як тільки з його губ злетіло те моління: “Господи, прозри!”, світ неначе розірвався, в яскравому спаласі він побачив те, чого не побачив більше ніхто. Молодий чоловік стояв у сяйві і одязі такому білому, що від тієї білизни різало очі. Савл був упевнений чомусь, що той чоловік і є тим Ісусом, якого розіп’яли і про якого сказали, що він воскрес. Той чоловік був сумним та раптом промовив Савлу з докором у голосі: “Савле, Савле, - чому ти Мене переслідуєш?” Савл від того світла та голосу повалився на землю і спитав тремтячим голосом: “Хто ти, Пане?” Та й почув у відповідь: “Я Ісус, що Його переслідуєш ти. Трудно тобі йти проти рожну!” Стан Савла був такий, що здавалося: ще трішки і його почне бити падуча. Пересилюючи хвилювання, сказав: “Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?” Та й почув у відповідь: “Уставай, та й до міста подайся, тобі скажуть, що маєш робити!”.
Охоронець Савла раптом також зрозумів, що той гуркіт, який всі почули, не був громом, то хтось говорив з неба, слова почали відтворюватись у його свідомості, а серце пройматися жахом від розуміння, що то можливо говорив Ягве. Але те відкриття не змогло погасити в ньому професійні інстинкти воїна, тому він вмить опинився біля Савла та запитав: “Савле, як ся тобі, що з тобою трапилося?”. “Допоможи, Ахоре, мені піднятися, щоб іти далі, - сказав Савл, - бо ця слабкість для мене найкраще свідоцтво, що я тепер живіший, аніж будь-коли був.” Здивований Катрос протягнув Савлові руку і допоміг йому встати, а коли їхні погляди зустрілись, то жахнувся – Савл дивився на нього очима сліпця! “Савле, куди ти зібрався йти? Ти ж сліпий став, тобі до лікаря потрібно!” А у відповідь почув слова, які пам’ятатиме вічно: “Я був сліпим, Ахоре, а тепер став зрячим. Дарма, що тілесні очі не бачать, моє серце прозріло, мій дух співає та підноситься, бо я пізнав істину святих пророцтв через те, що до мене з’явився і мовив Господь!” А потім добавив: “Ти і твої люди вертайтеся до Єрусалима, бо після цієї події для мене вже не існує небезпек. Ви все чули і бачили, тому передайте Гамаліїлу, що віднині я християнин, а первосвященику скажіть, що я не можу вбивати тих, хто мені брати по слову, яке я почув від Ісуса, Який переміг смерть! За мене не переймайся, до Дамаска мене доведуть караванщики.”
4
На заході сідало червоне розпечене сонце, воно немов горіло у кимось запаленому багатті, чиї язики своїми тінями лизали землю і ніби шепотіли мандрівникам: “Суворий час, суворий для вас настав час.” Весь простір від того палахкотіння був прозоро-червоним, це був колір атмосфери тривоги і водночас величності моменту, які випали на долю ідучих на північний схід мандрівників, – вони бачили світло і чули голос Бога! Хто після цього може не стривожитись і не перенести велич тої події на навколишнє середовище, коли сама природа, здається, була стривожена і відтворювала ту велич!? У рожевому світлі було видно людей, які йшли позаду каравану та підтримували час від часу чоловіка, що йшов нетвердою ходою сліпця, який сказав усім про себе: “Я сліпий був, а тепер прозрів!” Пізніше він скаже це ж саме не словами мови язика, а словами мови життя. Так починався славний шлях вірної Богу людини, великого християнина – апостола Павла, чиї слова з часом буде слухати і читати весь світ, за які йому навіки не буде соромно...
Новомиргород,
2 липня 2009 р.
[c][/c]
Добавить комментарий
#
#
Новое на форуме
- 1Возревнуй Дата 03.04.2017 от carmakova
- 0Книга "Христос и антихрист" Дата 19.03.2014 от ist
- 0Мое дело - стоять Дата 19.03.2014 от ist
#
#
Ваши сообщения
-
Новость: Урок потопу
Оставил, DOLI
Проникновенно... -
Новость: Я не ханжа
Оставил, Unemn
Swire -
Новость: Роками ми крокуємо у вічність
Оставил, BogdanBigBoss777
Мені дуже сподбалось
Комментариев нет